Хто бачив смерть, той цінує життя.
Мені є, за що воювати. Я на своїй землі.
Василь Савченко
16 січня в Україні відзначають День пам’яті «кіборгів», які захищали Донецький аеропорт з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року.
Протягом 242 днів з неймовірною стійкістю, відвагою та незламністю українські військовослужбовці, добровольці, медики та волонтери тримали оборону ДАПу.
«Кіборгами» нескорених українців назвав сам ворог. Мовляв, тільки роботи здатні вистояти в таких нелюдських умовах.
Перший бій між українськими оборонцями та проросійськими бойовиками за встановлення контролю над Донецьким аеропортом відбувся наприкінці травня 2014 року. Того дня окупанти відступили, зазнавши важких втрат і на кілька місяців відмовились від штурму летовища. Восени 2014-го бойові дії відновилися у значно більшому масштабі…
Один з бойовиків псевдореспубліки у своєму пості в соціальній мережі в кінці вересня пише: “Я блин, не знаю кто защищает Донецкий аэропорт, но мы их три месяца выбить не можем. Пробовали штурмовать – нам таких вломили… Мы отошли. Начали накрывать “градом” – они ныряют в подземные коллектора канализации… Решили коллектора залить стоками канализации. Зафигачили “градом” – они под землю, мы заливаем коллектора. И, типа, захватываем территорию аэропорта. Я не знаю, кто там сидит, но это не люди – это киборги”..
Василь Савченко, кіборг, позивний «Постріл»: «Спочатку довелося утримувати позиції під Донецьком у «гарячому» трикутнику Авдіївка — Спартак — Опитне. Гатили по нас з усього — «Градів» та «Ураганів», 120-мм мінометів і танків. До інтенсивних обстрілів бійці звикли швидко. Поміж обстрілами їздили по воду в «сіру» зону біля Опитного. Там її набирали і ми, і… бойовики. Наставимо один на одного стволи й набираємо.
Такий закон: на водопої навіть змія не вкусить. А от коли роз’їжджалися, навздогін летіли міни. Пам’ятаю, щовечора співав зі своїм побратимом Дмитром «Червону руту». Через золотаве поле соняшників пісню було добре чути бойовикам, от вони й казилися… Черговий шквальний обстріл тривав понад півтори години. За цей час бойовики захопили віддалені пости. Із «дальняка» (дальніх постів) по рації вже відповідали чужі голоси.
Ми зайняли позицію в ангарі. З-за периметра почав бити ворожий кулемет, і кілька бойовиків із «мухами» та автоматами забігли до автопарку. Ось тут вперше я і зустрівся з озброєним ворогом віч-на-віч. Вистрибнув з ангара, а під ноги летить граната. Стрибаю назад. Вибух. Вибігаю знову, а на мене біжить бойовик. Тисну на гачок..
Ворог починає відходити, зав’язується перестрілка. Дмитро кидає гранату… Згодом підійшли на допомогу з аеропорту два танки та спецпризначенці на БМП і з ходу пішли на зачистку «зеленки», розганяючи бойовиків.
Атака противника захлинулася. Вже після бою у нападників знайшли документи з номером російської військової частини, який свідчив, що це були «хвалені» псковські десантники…
А ще запам’ятався останній день перед ротацією. Запеклий бій розпочався зі сторони Пісків. Кулі лягали так щільно, що й голови не підняти. Раптом з лісосмуги виїхали два танки і БМП без розпізнавальних знаків. Все, думаю, кінець. Потягнувся за РПГ, а його немає. І ПТКР далеко, і вилізти не можна. Минуло кілька хвилин. Несподівано підлітає КрАЗ із синьо-жовтим прапором. Наші! Ми мало не плакали. Ніколи ще так не раділи нашому прапору!
Хто бачив смерть, той цінує життя. Мені є, за що воювати. Я на своїй землі. А ворог… Їхня підлість вражає. Не один раз бачив, як зі «Спартака», Ясинуватої та Путилівського гаю в сторону Донецька стріляли їхні «Гради». А потім, буцімто у відповідь, вони починали гатити по нас…»
За весь час оборони Донецького аеропорту загинуло понад 100 українських військових, близько 440 зазнали поранень. Багатьох із них відзначено державними нагородами, деяких, на жаль, посмертно.
